Влад Токар. Позивний «Крoт». З міста Суми. 23 роки.

Я почав службу ще в 2020 році, служив за контрактом в 194 потонно-мостовому полку*.

А так працював на будівництві. У мене за місяць до повномасштабного вторгнення закінчився контракт. Я вирішив виїхати до друга у Польщу на роботу.

А коли все почалося, то відразу взяв квитки та поїхав до дому. Приїхав, відразу знайшов підрозділ АЗОВ на «деблокаду Маріуполя», але так й не потрапив туди. Поїхали вже воювати на Донецький напрям, де все й почалося.

Тому, що це вмотивований підрозділ й потрібно було йти рятувати хлопців в Маріуполі.

НГУ 35-ий полк «ВРСП». Звання «Сержант». Точніше навіть Головний сержант взводу «ВРСП».

Це ще були виїзди в зону ООС в складі 154 тактичної групи.

Виїздили в Слов’янськ, Лиман й так по усій лінії фронту… Хто на Слов’янську ніс службу на мостах та електростанціях, а хто їздив на розмінування.

Та бувало різне.

Якщо ще з 2020 року, то там особливого не було: мінімальні затримання порушників, які заходили на об’єкти, що були під забороною для сторонніх.

Стріляти було заборонено, адже був режим тиші.

Якщо уже з 2022 року то є історія…

Розповім за початок, коли я прибув в місто козаків, це місто Запоріжжя.

Приїхав я на «точку» десь біля 16:00, звідки мене мали забрати. Прибув, дивлюсь стоїть хлопчина, запитав у нього: «Ти теж в Азов?». Той відповів «Так». Через деякий час приїхав старшина, забрав нас й привіз в частину де ми базувались вже потім.

Я заповнив усі необхідні документи й почали вирішувати, куди мене відправити: потрапив до взводу «Гніди» (позивний командира взводу).

І тут він завів мене в нашу локацію й я побачив просто «пацанів з вулиці», зі зброєю, хто в чому вдягнутий був, хлопці 18-45 років. Декілька днів нас водили на полігон,зробили ми там пару вправ постріляли трішки, і вже прийшли в частину, і нам кажуть таку фразу, яка у мене відразу викликала підозру: «Лягайте спати раніше, бо буде зранку зарядка шалена».

Ну я хлопцям відразу сказав, що ми поїдемо кудись, і тут так і сталось: в 00:30 десь підняли наших. Тоді зрозумів що ми їдемо вже на п*здячку,я уточнив у нього він підтвердив!

І тут нас всіх будять і просто виводять на коридор з портфелями в екіпіровці, і починають пояснювати що вже їдемо, що треба полегшити портфелі, бо прийдеться багато йти і треба брати тільки найнеобхідніше.

І ми почали викидати все зайве і навіть більше… потім був шок коли сказали здавайте свої сім карти, і ми коли здавали сімки, то було вже стрьомно (сімки були тільки в командирів відділень та взводу/роти). Ми здали підписали їх поклали в ящик і друг «Бєс» забрав їх с собою.

Нас затарили БК, ми грузили машини з необхідним усім, й загрузились самі.

Виїхали десь о 3:00 ночі, проїхали декілька годин в бусі на підлозі… І тут просто побачили знак «Донецька область». Ми вивантажувались максимально швидко бо висіли російські орлани та лупили гради…

Приблизно минув день, як ми знайшли місце й більш-менш освоїлися.

Гради лупили,практично ніхто не міг виїхати звідти,приїздили еваки і командири. Настала ніч. Ми почались збиратись на виїзд й як тільки почали заводити машини, наснакрили градами, в небі побачили спалахи від камери наче Орлана. Декілька разів мали спробу виїхати, але не й вийшло…

Настав другий день, думали виїдемо – але знову не вийшло. День так й минув – й уже ніч. Тоді, о 04:00 ранку уже вдалося виїхати та прибути до місця висадки. Тут нас довезли вже в саму Велику Новосілку, висадили в центрі цього пгт за метрів 700 до розбитого мосту який треба було пройти.

Минули ми той міст з пригодами, але то ще одна, окрема історія. Прибули до так званого КСП, забігли в підвал й побачили переляканих морпіхів. Зʼявилась можливість зайти в мережу, випросили пароль від Старлінку, ну це щастя було, на жаль, не довго. Уявіть ситуацію коли ти спілкуєшся з людиною, і різко зникаєш на 10 днів взагалі з Інтернету. Про що могли думати?

Ми вже змирились з цим, бо було не до цього, адже русня наступала піхотою і танками, била артой і мінометом по селу від якого вже на той момент майже нічого не лишилось. Ми сиділи в підвалі і чекали наказ куди нас відправлять. У підвалі було дуже багато людей до сотні чоловік десь, і коли їхали техніка звучала команда «противотанкові засоби до бою» кожен хто там був хапав одноразки і на свій страх і ризик вилітали з підвалу під градами з наміром підбити ворожу техніку.

Але, оскільки вона розташовувалася дуже далеко, то це була не найкраща ідея… Ми вже розмістились, відпочивали. Декого вже забрали на позиції, проте я і друг «Джавелін» - мій 1-й номер РПГ, чекали команди куди нас кинуть.

Але й у очікуванні були свої нюанси.

Поки ми сиділи там, якийсь бовдур залив в бензиновий генератор дизель, воно як почало чадіти, а вийти звідки не можна, бо арта сипить просто безбожно, шукали вихід де можна подихати повітрям без цих газів, бо на перший поверх вийти не можна було, адже могло привалити там стінами від приходів танку й градів.

Настав той день, коли нам треба було їхати. Зібрали всі свої речі, взяли ще доп БК до ДШК. Я взяв дві коробки по 50 патронів в кожному (десь приблизно по 16.5 кг), свій снаряг та постріли до РПГ.

Почали виходити з підвалу та бігти до пікапу, десь відстань метрів 150.

І тут ми долітаємо на той «Маяк» швиденько розвантажуємось та збираємось всі до купи (деякі побратимами які поїхали туди раніше).

Всього нас десь чоловік 15 було. Нам пояснили нашу задачу. Русаки не знали що ми вже там були десь днів 2-3 і тому обстріли були мінімальні. Ми копали окопи (нас було там десь чоловік 15 на таку велику територію треба було мінімум чоловік 30(взвод)).

До речі, у нас була одна рація на всіх, звʼязок з КСП, було до неї декілька батарей, але зарядити їх було ніде, й друг «Ара» бігав на КСП 1.5 км по полю, яке обстрілювали по батареї. Тут повага максимальна.

Ми лише облаштували вже позиції більш–менш, як нас почали обстрілювати сильніше: по нам працював постійно БТР й танчікі, які засипали нас постійно.

Їжі було вдосталь, а от на день так 4-й я захворів: температура висока, що просто трясло й кашель. Ліків звичайно 0, ну якось з горем пополам проспався під двома спальниками і знайшов якісь таблетки стало краще за добу.

Спали на полу на бетоні в приміщенні старої тракторної бригади (а деякі виблядки казали, що ми відсиділись в підвалі, якого там ніде не було).

У мене як були погляди, що треба боронити свою країну всім, то вони так і залишилися. Й не важливо від ситуації: ми не воюємо за владу, чи політиків, ми воюємо за волю України і за наш народ.

Звичайно це друга родина, коли ти з ними 24/7, та й ще коли ти командир то це ще більше додає відповідальності за них.

Веселі історії були коли ми збирались на виїзд так б мовити і влаштовували завжди дискотеку в заборонений час в військовій частині після відбою. Танцювали до того моменту поки не прийшли головні сержанти, й змусили нас віджиматися від підлоги годину цілу.

Було весело й не дуже тоді, адже в 6 ранку їхати, а ми до 2-й ночі качались.

Я дуже сильно хочу потрапити на Донбас Арену на матч Шахтар-Динамо при повному стадіоні на 111-й сектор Ну і звичайно готуватись до нової війни, бо цим ми не обмежимося всі це повинні розуміти.

Ну сказав б так:

треба поважати військових, та й взагалі всіх людей!

Бо в першу чергу ми всі люди! Допомагати нашому війську, бо без народної допомоги не буде перемоги. Не зважати на тих зажраних політиків та клоунів, треба зберегти свою УКРАЇНСЬКУ НАЦІЮ, МОВУ та ТРАДИЦІЇ, а таке здобувається тільки в великій боротьбі за це!

Воля України або смерть!