Мене звати Репш Анатолій Валерійович, 42 роки: з них майже 2 роки на війні.

Наразі мій позивний – це моє прізвище «Репш».

Воно досить рідкісне й коротке, його легко вимовити та добре можна розібрати по рації. Це все, що потрібно для позивного. Протягом служби були й інші позивні – «Пух», «Вар’ят», але вони якось не приживалися.

Служу в 14 ОМБр імені князя Романа Великого (Волинська бригада), 6 механізована рота.

Посаду не буду вказувати, адже деяку інформацію вважаю не загальнодоступною, так як не виключаю можливості потрапляння в полон й потім ця інформація може зіграти зі мною злий жарт (адже ворог активно цікавиться нашими сторінками в соціальних мережах, прізвищами, діяннями).

До повномасштабного вторгнення працював будівельником, мені завше подобалося щось створювати своїми руками, для комфорту свого або інших людей.

Ці звички згодилися й тут, тому що ми теж уже обладнали й збудували багато різних інженерних конструкцій: бліндажі для проживання, кулеметні гнізда, вогневі точки, капоніри для техніки, траншеї для пересування, траншеї для ведення вогню та інше.

Тут на війні більшість часу присвячуєш (за умови, що не має активних бойових дій) саме влаштуванню оборонних споруд, покращенню побутового свого.

Зараз активно боремося з водою, яка з настанням потепління з’являється всюди в окопах. Відкачуємо, виливаємо, копаємо якісь дренажні колодязі.

Ну, а коли потрібно – тоді воюємо.

Перший бойовий досвід був набутий під час Харківської контрнаступальної операції 2022 року.

Тоді ми на броні (БМП) штурмували села, посадки в Харківській області. Це дуже страшно лізти під кулі, незважаючи на вогонь з кулеметів, танків, мінометів, просуватися постійно вперед.

У такі моменти хочеться злитися зі землею, стати непомітним, заритися десь чим поглибше, але потрібно якось рухатися вперед, щоб досягти якогось результату.

Мені знайомі відчуття тваринного страху, як волосся стає дибки на голові, коли твої друзі й побратими падають замертво поруч, коли все стугонить від вибухів, усе в диму, крики поранених.

Але попри це потрібно виконувати все й, ба більше, віддавати команди.

Харківський наступ був визнаний як блискуча операція, але там я втратив немало друзів та простих знайомих.

На війні зближуєшся достатньо швидко і вже після першого бойового завдання для тебе всі його учасники можуть стати друзями назавжди, тому що війна як лакмус, проявляє справжню сутність людини, одразу розумієш, нащо вона здатна.

Історій, якими б хотіло поділитися, насправді, багато. Деякі, на мою думку, варто розказувати уже після війни.

Історія, яка особисто мене дуже морально підірвала, й в той же час врази відбулася в травні 2023 року, під час дуже важких боїв за н.п. Масютівка (неподалік Куп'янська).

На нас сунули в рази переважаючі групи піхоти, над головами крутилися хмари дронів, які скидували на нас постійно як не дими то гранати, або воги, постійно утюжила арта... коротше, було дуже важко.

Я зайняв собі зручне місце для оборони й провів там майже добу, обороняючись й відстрілюючись від противника або доронів. У якийсь момент мій побратим говорить: "Йди випий кави".

Він підмінив мене, ми помінялися місцями. Й буквально через декілька хвилин туди, де я перебував постійно (де підмінив мене товариш) прилетіла 82 міна, пряме попадання в окоп.

Побратим, який підміним мене загинув миттєво, частина осколків прилетіла й мені та ще одному бійцеві дісталося.

У мене було важке поранення, втратив багато крові, ще була довго дорога до точки евакуації під постійним контролем ворожих дронів.

Мене дуже вразило те, що ніби я мав загинути у той день й чомусь Валік (побратим, що загинув) прийшов мене підмінити буквально на декілька хвилин.

Мені це все було морально важко переварити.

Й на нас тоді дуже сильно тиснув противник, що ми навіть не змогли забрати тіло Валіка.

За це мене постійно мучить совість, що він можна сказати закрив нас своїм тілом, а ми не змогли забрати його, хоча я сам тоді ледве вийшов, думав, що сил не вистачить навіть просто вийти. Така от історія.

Про військову родину ви правильно підмітили.

Тут створюються такі відносини між людьми, яких не зустрінеш в цивільному житті. Саме тут все справжнє: і дружба, і страх, підтримка.

Коли ведеш хлопців на якесь завдання то розумієш, що вони довіряють тобі своє життя, а це найцініше, що є в нас.

Саме на війні розкривається справжня сутність людини й недарма є вислів "з ним можна й в розвідку йти".

Будь-кого на відповідальне завдання не візьмеш, це мають бути такі люди, яким ти довіряєш на всі 100%, можеш бути впевненим, що не покинуть тебе при якихось недобрих обставинах й відповідно вони теж мають бути впевнені в тобі, що ти приймеш правильне й вчасне рішення, щоб максимально ефективно виконати завдання й зберегти всім життя.

Наприклад, про веселе, то навіть не знаю. Часто трапляються якісь смішні ситуації.

Зі такого, що мені запам'яталося, як з сепарами пішли на мінус мінувати можливі проходи противника, темінь була така, хоч в око стрель, як говорять.

У якийсь момент, коли ми вже були під носом ворога, один з саперів таким голосним шепотом просичав мені мені, що в тепловізорі бачить, як група кацапів лізе на нас.

Чесно, в той момент в мене заворушилося волосся на голові, бути виявленим на мінусі, далеченько від своїх позицій - це майже вірна смерть. Я схопив в нього тепловізор й почав оглядати те місце, а нерви уже напружені до крайнощів, у всіх пальці на спускових крючках, готові до бою.

Спереду чути шарудіння й якісь незрозумілі звуки, схожі на сопіння чи важке дихання. Вже думаєш: "Ото вплипли".

Під час детального обстеження території, виявилось, що це два зайці не то билися, не то займалися шлюбними іграми, але як то кажуть в страху очі великі й саперові здалося, що це ДРГ.

Довго потім сміялися самі з себе.

Після війни хочу пожити спокійним цивільним життям, в колі сім’ї.

Хочу з дітьми та дружиною проводити більше часу, сходити в гори. Завжди мріяв про велику вело подорож, це теж у планах.

Хочеться жити простим розміреним життям, насолоджуватися кожним днем, прожитим в спокої, без страху, мати можливість щось планувати на завтра, чи навіть на тиждень, спати в зручному ліжку на чистих простирадлах, мати можливість кожен день приймати душ.

Цей рік (вже майже два) навчив мене тому, що нема нічого найважливішого й ціннішого за життя.

Треба цінувати своє життя й хороші моменти в ньому. Якщо ви прокинулися у своєму ліжку, в своєму будинку й уся сім’я разом – значить ви вже щасливі люди, і не потрібно ніяких матеріальних благ для цього.

Вчіться цінувати те, що є у вас зараз, у цю хвилину.

Я б хотів, щоб кожен почув, що в нас війна в країні.

І поки що вона на сході, але якщо більшість людей буле просто спостерігати збоку, то вона докотиться й до центу й далі.

Нам усім потрібно максимально змобілізуватися, хто може служити, нехай йде до війська, хто може робити дрони, нехай це робить.

Якщо хтось може заробляти нормально й відчутно допомагати ЗСУ, нехай заробляє й допомагає. Так же можна боротися в інфопросторі: розповсюджувати правдиву інформацію про війну, намагатися донести усьому світові ту правду, яка в нас зараз відбувається.

Це справа всіх жителів України, а не тільки ЗСУ. І тільки так ми зможемо вистояти в цій важкій боротьбі.